БЕРЕСТ. ВІЧНИЙ ЛЕЙТЕНАНТ

О четвертій годині ранку 4 листопада 1970 г., так і не прийшовши до тями, у Ростові-на-Дону пішов із життя колишній воїн Великої Перемоги, лейтенант у відставці, українець Олексій Прокопович БЕРЕСТ. Вісім місяців він не дожив до свого 50-ліття.

 

Напередодні 3 вересня 1970 р. вранці колишній фронтовик прокинувся у доброму гуморі, сповнений сил та планів на життя. Молодий дід ретельно поголився і навіть відвідав перукарню, наче насправді щось відчував…

Надвечір Олексій Прокопович забрав із дитсадка п’ятирічного онука та повів Альошу додому. Попереду героя дріботіла кудись молода жіночка, тримаючи за руку доньку років 12 – мирній ідилії лейтенант запасу Берест усміхався.

 

Близько сьомої години вечора місто вже вгорнула темрява. На роз’їзді “Сільмаш”  вони зупинились, аби обачно переходити залізничну колію. До станції саме прибула міжміська електричка, і величезна юрба кинулася із платформи до автобусної зупинки, аби встигнути на вечірній рейс.

Якесь дикунське стадо! Хтось штовхнув дівчинку на рейки, а зустрічною колією в ту мить із-за складів з комбайнами вилетів швидкий поїзд “Москва-Баку”.

 

Від жаху в дитини відібрало ноги. Натовп загукав багатоголосо, тепер – людськими зойками… Ті, хто на власні очі побачили катастрофу, що розгорталася перед ними, – усі без винятку заціпеніли. І тоді Берест, висмикнувши руку з теплої долоні онука, прожогом кинувся на порятунок.

З-під коліс локомотиву дівчинку він встиг виштовхнути, а ось самому часу забракло…

До того ж рятівник зачепився широкою холошею за обшивку вагону, бо ж носив за тодішньою модою величезні кльоші з трофейного бостону.

 

Настільки потужним виявися удар, що Олексія Прокоповича відкинуло далеко на перон. Лежав дід якусь хвильку, а потім спробував підвестися, зиркнув на врятовану дитину і ледь чутно покликав:

– Альоша!

Такими були останні слова ветерана. У сльозах п’ятирічний онука лементував:

– Дідусю!..

 

Поки юрба збиралася з розумом і уже сміливо перешіптувалася, Альоша один як палець знайшов автобусну зупинку і поїхав додому.

 

…Того вечора господаря додому не дочекався кіт Боцман, котрий завжди проводжав Олексія Прокоповича на роботу до автобусної зупинки і зустрічай, коли той повертався додому.

Того вечора господаря жваво не зустріла ворона з перебитим крилом, яка жила в сім’ї Берестів, у будинку по вул. Російській, 17.

Вівчарка Альфа лежала біля дверей і тихенько скавчала.

 

***

Далі, аби уникнути зайвої емоційності, стисло перекажу відповідний розділ із гарно написаної книжки “Берлінський Марінеску”, виданої військовим журналістом С.П.Горбачовим.

Ось як пригадувала ті трагічні дні дочка героя, Ірина Олексіївна Берест:

– Ми з мамою, Людмилою Федорівною, сиділи вдома. Аж раптом прочинилися двері, і з порогу Альоша проплакав жахливу звістку:

– Мамо, а нашого дідуся поїзд переїхав.

З мамою ми метнулися до лікарні. Там, на операційному столі батько лежав білий мов крейда. Побачивши рідних, він безсило спробував підвестися, хоча б підняти голову. Тоді Людмила Федорівна, медик за фахом, замахала руками:

– Ти можеш, хоча б зараз, полежати спокійно! – а повернувшись до дочки Ірини, тихо проказала: – Немає більше у нас Батька…

 

На їхніх очах санітарка винесли величезний таз крові. Вийшовши до дружини, патологоанатом констатував:

– Та він, повірте, ще сто років би прожив, аби не потяг! Всі внутрішні органи здорові…

 

Колишній фронтовик помер о четвертій годині ранку. Коли рідним повідомили, почав падати лапатий сніг. Запанувала якась вселенська тиша, лише годинник на руці покійного лейтенанта запасу гучно цокав у безпорадній тиші.

Відраховувався час інших, чужий час?

 

Напередодні Людмила Федорівна сказала батькові:

– Ти мені майже ніколи не дарував квітів.

А він їй відповів:

– Цього дня народження, любо, у тебе ії буде багацько.

У мами день народження 7 листопада, а напередодні, 6 листопада, ми ховали батька. Він мав рацію: всі кімнати нашої квартири потопали у квітах…

 

6 листопада 1970 г., коли у Ростові-на Дону Береста вже поклали у труну, до нього приходили попрощатися численні друзі та знайомі. І кожен переймався дивною напівпосмішкою покійного, немов той давав живим якийсь важливий знак. Знак співучасності, знак небайдужості, знак буденного героїзму.

Мовляв, дивувався: – Чого це ви тут у такій кількості позбиралися? Я лише вчинив так, як мав зробити. Хіба ви б так само, не зробили? Бо саме від вас особисто, і не від когось іншого залежить усе, що діється у цьому світі.

 

Його так і поховали, разом з рукавицею онука, бо лікарі так і не змогли розтиснути намертво стиснутий дідівський кулак.

 

***

У с.Горяйстівці Охтирського району, що на Сумщині, він народився 9 березня 1921 р. в бідній родині. Його батьки, Прокоп Нечипорович ти Христина Вакумівна  зі шкури лізли, але годували та виховували шістнадцятеро (!) дітей. Із першою хвилею голодомору в Україні, а саме у віці 11 років, Олексій Берест залишився круглим сиротою. Вижила тільки половина його братів і сестер – вісім.

У жовтні 1939 р. хлопець записався добровольцем у Червону Армію, у складі 2-го полку зв’язку Ленінградського округу воював на Фінській війні, навіть дістав подяку від командування за те, що врятував життя командира.

 

Із 22 червня 1941 р. зв’язківець Олексій Берест воював проти гітлерівців, у 1942-му – став командиром відділення. У грудні 1943 р. – вересні 1944 р. навчався в Ленінградському військово-політичному училищі, а потім заступником комбату з політчастини потрапив у 1-й батальйон 756-го стрілецького полку 150-ї стрілецької дивізії 1-го Білоруського фронту. У підрозділі під командуванням капітан Степана Неустроєва вони пройшли Польщу, та і запеклих боях увійшли у Берлін.

 

Нам тут москальські історики довго нам вішали локшину на вуха, буцімто, Прапор Перемоги над Рейхстагом підняли сержант Михайло Єгоров та молодший сержант Мелітон Кантарія. Насправді це зовсім так. Справді, в команді було троє, але групу очолював лейтенант Олексій Берест, українець…

 

За наказом першого коменданта Рейхстагу, командира 756-го стрілецького полку, полковника Ф.М.Зінченка (також за походженням етнічного українця), о 14:25 30 квітня 1945 р. лейтенант Берест виконав бойове завдання і встановив прапор Військової ради 3-ї ударної армії на куполі Рейхстагу.

За участь у тій операції обидва сержанти стали Героями Радянського Союзу, а офіцера нагородили… лише Орденом Червоного Прапора.

 

Так ось Встановленню Прапора Перемоги в Берліні радянське командування надавало серйозне значення. Таких стягів, прямо в Берліні, пошили дев’ять. Ще неосвячені порохом святині заздалегідь роздали дивізіям, які наступали на Рейхстаг. Найбільше поталанило бійцям 150-ї стрілецької дивізії 3-ї ударної армії.

 

Скільки років ви живете, стільки й брехала вам радянська пропаганда з іі постановочною фронтовою кінохронікою: група діловитих солдат по-гусарськи біжить по сходах Рейхстагу, а двійко сміливців, і взагалі, із знанням справи встромляють прапор у фронтон, наче в пластилін. Той кремлівський голлівуд відзняли фронтові оператори вдень 2 травня 1945 р., коли бої в Європі відгриміли.

 

***

Важко у те повірити, але саме 30 квітня 1945 р. Прапор Перемоги над Рейхстагом таки піднімався.

Більше того, піднімався двічі.

 

На початку 1960-х рр., коли почалася довгоочікувана відлига, до редакції, здавалося, прогресивної газети “Комсомольської правди” Олексій Берест особисто написав сповідального листа.

Зокрема проливалося багато світла на історичну правду:

 

– Переді мною командування поставило бойове завдання очолити і забезпечити встановлення Прапора Перемоги. В стрімкому кидку ми увірвались у ледь відкритий прохід центрального входу будівлі, двері якого були підірвані гранатою. Саме тоді за моєї безпосередньої участі прапороносцями, а саме: товаришами Кантарією та Єгоровим, – на одній з колон центрального входу в Рейхстаг було закріплено армійський Прапор №5. Це сталося удень, о 14.30, 30 квітня 1945 р.

 

Проте і командування, і лейтенант Берест розуміли, що червоний стяг, закріплений розвідниками на колоні адміністративної будівлі, – це зовсім не те саме, що Прапор Перемоги, який для всього світу майорітиме над Рейхстагом.

 

І тоді, приблизно о 22-й годині того ж таки дня надійшов новий наказ із штабу 150-ї стрілецької дивізії 3-ї ударної армії.

Як його виконати, лейтенанту Бересту дозволили виконувати тактично. Командир відділення, українець Петро Щербина відібрав десять бійців, які склали потужну грппу бойового прикриття. Аби перенести Прапор №5 із фронтону будівлі на дах,  писав у листі до газети “Комсомольської правди” Олексій Берест:

– Товариші Кантарія та Єгоров відв’язали наш стяг від колони Рейстагу. За вогневої підтримки ми почали рухатися гвинтовими сходами на дах. Оскільки артилерійськими обстрілами сходи в окремих місцях було зруйновано, нам доводилося утворювати живу драбину: ставав я, на мене чіплявся товариш Кантарія, а на нас обох – товариш Єгоров. На фронтоні Рейхстагу радянський Прапор Перемоги замайорів о 22.50.

 

Того листа до газети “Комсомольська правда” ніколи не було опубліковано.

 

***

Вважаєте на цьому раз і Друга світова війна в Берліні припинилася? Три щасливі герої, під оплески гарно вбраних німкень із смаженими сосисками на підносах, злізли з даху і заходилися святкувати за багатим столом? Ой, леле…

 

Рейхстаг обороняли добірні частини СС, які чинили шалений опір.

О четвертій годині ранку 1 травня 1945 р. Береста розбудив командир 1-ї роти, старший сержант Ілля Сьянов і радо повідомив:

– Товаришу лейтенанте, німці викинули білий прапор, чуєш? Фріци готові вести переговори, але з офіцером не нижче полковника.

– Ти забув, хто я по званню? – буркнув українець та перевернувся на інший бік.

 

Того дня під час штурму Рейхстагу найвищим чином від 150-ї стрілецької дивізії 3-ї ударної армії вважався сухорлявий і невисокий комбат капітан Степан Неустроєв . Він побоявся, що за такої комплекції і зросту гітлерівці просто не повірять, що перед ними – полковник радянської армії.

 

Тому цю роль кремезного переможця висунули українці,є лейтенанта Олексія Береста, котрий і насправді здавався якимось билинним героєм – живе втілення “російського Івана”.

– Треба так треба, – буркнув українець. А сам собі точно прогарчав: – Та без нас ви і Гітлера не впіймаєте…

 

Озув чоботи лейтенант Берест, запалив цигарку та мовчки дивився, як усіх парламентарів перевдягають в заяложені тілогрійки без нашивок та розпізнавальних знаків. Так вони і почвалали до німців: попереду легендарний полковник Олексій Берест, позаду плентав його капітаністий “ад’ютант” Степан Неустроєв, а за ними – декілька неголений і замурзаних автоматників.

 

Коли Берест запропонував німцям скласти зброю, якийсь полковник забелькотів, що його батальйон за чисельністю значно перевершує радянські підрозділи, тож здаватися мусять росіяни.

– Чуєш, фріце, ми не в Москві с тобою балакаємо, а в Берліні. Думаєш, я дійшов до Берліна, аби здаватися?

Коли парламентарі зайшли у вестибюль, есесівський офіцер, котрий супроводжував переговірників, вистрілив Бересту в спину, але від переляку промазав. У дурня лейтенантистий полковник розрядив свій пістолет – зчинилася жахлива стрілянина.

 

Набої у Береста закінчилися, і він стояв, сховавшись за статуєю кайзера Вільгельма, беззбройний. До радянського полковника метнулися двоє гітлерівців. Виламавши напіввідірвану руку металеву статуї, українець кайзерівською рукою розтрощив голову одного з нападників. Другий есесівець ззаду вчепився Бересту в горло.

 

Тільки тоді, на допомогу командирові підскочив котрийсь із радянських автоматників з гранатою. Широко замахнувшись, замість гітлерівця, він вліпив у спину лейтенантові, зірвавши при цьому запобіжне кільце. Вислизнула з рук бойова граната, дзиґою закрутившись по підлозі.

 

Розчепивши руки гітлерівця, лейтенант Берест трохи підняв фріца та й кинув на гранату. Німця рознесло по стінах, а осколком поранило ногу. Нашвидку перев’язавши рани, бійці перенесли пораненого в більш-менш безпечне місце, а самі продовжили бій. Зарядивши пістолет, 25-річний Олексій  Берест набоїв не шкодував.

 

Тільки в ніч на 2 травня 1945 р. залишки гарнізону Рейхстагу капітулювали.

 

***

Із Збройних сил Олексій Прокопович Берест звільнився лише 1948 р..

Демобілізованого лейтенанта офіцери і матроси проводжали аж на вокзал у Севастополі. Шкодували, що доводиться розлучатися. Дорослі люди щиро називали його, 28-літнього воїна, батьком.

 

Сім’я Берестів із двома дітьми вирушила на батьківщину дружини, Людмили Федорівни: спочатку вони оселилися в передмісті Ростова-на-Дону – селі Покровське Неклинівского району. Приїхали – чемоданчик і вузол з білизною. Взяли хатку померлого сусіда: підлога земляна, стіни саманні, дах очеретяний.

 

Цивільне життя Олексій Берест почав у простих робітниках. Він довго працював у сталеливарному цеху, поки не став бригадиром. Як не спокушали бойового офіцера кар’єрою по “патрійній” лінії, на це він так ніколи і не погодився.

 

Маючи занадто непоступливий характер, він важко звикав у мирному житті: пристосовуватися не вмів, компромісів із совістю не визнавав. Тож часто доводилося міняти місце роботи. Олексій Прокопович Берест працював головою Добровільного товариства сприяння флоту в Пролетарському районі, заступником директора Остров’янскої МТС Орловського району, заступником директора із політчастини Червоноармійській МТС, директором Неклинівского відділення кінофікації.

 

Та подальша доля колишнього фронтовика склалася драматично. В 1953 р. він саме  працював завідувачем райвідділом кінофікації. Одного дня з Ростова таємно прибув ревізор. І під час кіносеансу у Синявці виявив кримінал: народу в залі більше, аніж проданих квитків. Із пред’явою чинуша заявився до Береста, тримався нахабно.

– Що ж ви, мерзотнику, перевірки влаштовуєте за моєю спиною? – обурився Берест. – Шукаєте вихід, то я вам зараз допоможу.

 

Потім почали дошкуляти слідчі. Завели кримінальну справу. Звинувачували на чому світ стоїть. На слово бойовому офіцеру ні в чому не вірить, а одного для гидко запитали:

– Це ще слід перевірити, де і як ти воював… Мабудь, тепленьке місце знайшов? Чи, і взагалі, фашистам служив? Чекай, ми тебе виведемо на чисту воду!

 

Ухопивши дрібного бідолаху за грудки, не на жарт розлютився Берест і з другого поверху викинув слідчого. Разом з кріслом. А сам пішов до сусіда Петра Семеновича Цуканова, старшини міліції у с.Покровське Неклинівського району:

– Я щойно бридкого мента викинув.

– Прокоповичу, ну, викинув так викинув, – почув у відповідь.

Але не минулося.

 

***

Директора Неклинівского відділення кінофікації звинуватили у збитках на 5665 карбованців та 14 квітня 1953 р. засудили до ув’язнення у пермських таборах – на десять років. За амністією термін скоротили вдвічі.

 

Повернувшись на волю, Олексій Прокопович Берест працював на заводі “Ростсільмаш” у сталеливарному цеху простим робітником.

 

В 1960-х рр. кілька разів до них приїздила родина Неустроєвих, дивуючись жахливій комуналці, де вони мешкали.

– У тебе що ж, навіть телефону немає?

 

Коли чоловіки добряче випивали і спомини про Рейхстаг навертали на вологі очі та розв’язані ящики, вип’ють, “ад’ютант” Степан Неустроєв частенько знімав з грудей свою Золоту Зірку Героя Радянського Союзу, тицяв нею Олексію Прокоповичу і чесно казав:

– Льоша – на, вона – твоя.

Знаєте, що відповідав п’яненькому москалику українець:

– Ну, досить…

 

Чому? Коли б по телевізору не показували якісь військові свята чи паради, він одразу ж вимикав приймач.

 

***

За бойову відвагу у німецько-радянській війні 1941–1945 р., особисту мужність і героїзм, виявлені в Берлінській операції та встановленні Прапора Перемоги над рейхстагом Указом Президента України Віктора Ющенка Олексію Бересту 6 травня 2005 р. посмертно присвоїли звання Героя України з присвоєнням ордена Золотої Зірки. Здавалося б, нагорода знайшла свого Героя. Та ні, виявляється!

 

Коли 2010 р. суд скасував звання “Героя України» для Степана Бандери та Романа Шухевича, було подано позов, стався прикрий випадок тупорилого блюзнірства у вищиванці.

 

15 квiтня 2010 р. голова Луганської обласної організації ВО “Свобода” Дмитро Снєгирьов подав до Донецького окружного апеляційного суду позовну заяву про скасування та визнання недійсним Указу Президента України Віктора Ющенка від 6 травня 2005 р. про присвоєння звання “Герой України” Олексію Бересту.

Мовляв, той також помер до 1991 р. й не був громадянином України

 

Проте Донецький суд вирішив залишити Бересту статус “Героя”… на тій підставі, що позивач пропустив річний термін звернення до адміністративного суду.

 

***

Між, іншим у Ростові-на-Дону ім’ям Олексія Береста названа вулиця, а також встановлена меморіальна дошка на його честь.

 

На фото: вічний лейтенант Олексій Прокопович Берест, українець.